МІСТО було наповнене злочинністю. Нью-Львів височів хмарочосами над повноводною Полтвою що приносила у міський порт зерно, деревину, метал. У місті їх переробляли на верстати, автомобілі, радіо та телефони. Нью-Львів квітнув, але його квіти тхнули старою каналізацією, токсичним димом заводів, застарілим потом робітників.
МІСТО виховувало вади. Багаті багатшали і віддалялися від бідних у своїх розкішних апартаментах на останніх поверхах хмарочосів. Зверху вони дивилися на людей немов на комах. Комах, що можна випадково розчавити, і тобі нічого за це не буде.
МІСТО потребувало героя.
Жінка у закривавленому весільному платті вийшла на сцену і заспівала: «О, солодкий сон...». Магнат Крушельницький — високий чоловік років п’ятдесяти з бездоганно підстриженою бородою — виринув із думок про справу і віддався переживанню. Він завжди розчулювався під час цієї трагічної арії з «Лючії ді Ламмермур», чого не скажеш про всі випадки коли йому доводилося скорочувати робітників.
Саме про перспективу масових скорочень він думав за мить до того. Концерн Крушельницького під суворою таємницею розробляв механічну заміну робітників. Після першого невдалого експерименту — один сталевий робітник просто зламався коли намагався підняти чан з реактивом — довелося покращити конструкцію. Перший цех мав проблеми із вентиляцією та він був вимушений напружити всі зв’язки щоби зам’яти інцидент з отруєнням місцевих жителів із сусідніх міських нетрів. Вчора, під час другого випробування вже в новому цеху сталеві робітники виявилися занадто незграбними, але покращена вентиляція врятувала від нових проблем із містом. Професор Дворженко назвав це «ітеративним підходом». Нічого не вдієш, змістити Дворженка не вийде — ніхто більше не має таких талантів. Тому сьогодні вночі третя спроба. Вона МАЄ бути вдалою.
Після Великої Війни, коли Австро-Україна розпалася та зруйнований бомбардуваннями Львів відбудовувала Великобританія, Крушельницький непогано нажився на сірих схемах імпорту хімічної сировини для своїх заводів. І тепер, якщо все піде добре, він вб’є двох зайців одним пострілом: отримає промислову технологію вироблення радонію та замінить більшість робітників сталевими, зростом у п’ять метрів. Таким не потрібна зарплатня, вони бездоганно слухняні, а найголовніше — не гуртуються в профспілки. Потенційні покупці радонію вже майже готові виписати жирний чек за першу партію.
Після вистави він приєднався до овації, але недовго — треба було вирушати на факторію. Вже за півгодини магнат спускався сходами до оглядового майданчика — кімнати за склом під стелею експериментального цеху. Біля входу на нього очікував доктор Дворженко та голова охорони факторії.
— Сталеві робітники готові, пане магнате. — Звітував Дворженко. — Під час сьогоднішньої демонстрації вони підсунуть чан до ємності із другим компонентом для синтезу радонію та додадуть туди реактив. Цього разу я відрегулював зусилля сталевих м’язів та робітники все виконають бездоганно. Очікуваний вихід радонію: тисяча декалітрів.
Крушельницький кинув на Дворженка скептичний погляд.
— Дуже сподіваюся що цього разу так і буде. Ваш «ітеративний підхід» починає мене втомлювати. Відчиняйте. — Наказ був звернений до голови охорони. Той провернув ключа у замку та із зусиллям відкрив важкі двері. Зверху вниз, за склом оглядового майданчику відкривався вигляд на добре освітлений прямокутний цех у чотири поверхи заввишки та металевими галереями по стінах. Посередині стояли чани з реактивами, оточені чотирма сталевими велетнями.
Перше що побачив Крушельницький — як один із сталевих робітників нахиляється та спочатку повільно, а потім все швидше падає вбік. Всі троє завмерли. Першим прийшов до тями Дворженко та прожогом стрибнув до пульта. Він натиснув один з важелів та сталеві робітники почали рухатися. Вони прямували у напрямку великих дверей у стіні під оглядовим майданчиком. Але запізно: один за одним в решти ніби підломилися ноги та вони із страшним залізним гуркотом впали, пошкодивши сталеві галереї по боках зали. Краєм ока Дворженко помітив тінь — чоловіка у плащі що спритно біг по одній з галерей у напрямку входу до оглядового майданчику. Перш ніж він встиг щось зрозуміти двері праворуч злетіли з петель і впали на підлогу.
В дверній проймі стояв темний силует. Після гуркоту обрушення металу настала приголомшлива тиша. Охоронець вихопив пістолет з кобури та направив на незнайомця.
— Стій!
Але таємничий силует не послухався наказу і посунувся вперед. Пролунав постріл і миттєво за ним різкі звуки рикошету та зойк Крушельницького. Всі обернулися на страшне видовище: із шиї магната юшила кров, він здригнувся ще кілька разів та випустив останній подих.
Силует підстрибнув до ненавмисного вбивці та стиснув йому руку. Той закричав, пістолет дзвінко впав на підлогу. Пальці охоронця безвольно повисли, долоня швидко розпухала. Він кинувся до виходу. Туди ж поспішив Дворженко, але на його дорозі став незнайомець. Він взяв професора за комір і притиснув до стіни.
— Ти маєш забути про експерименти з радонієм назавжди. Інакше я тебе знайду. Зрозумів?
Блідий науковець дивився зляканими очима з-під спітнілого чола прямо в очі нападнику, що виднілися в розрізі балаклави.
— Зрозумів?!
Професор нервово кивнув:
— Так.
Таємничий нападник відкинув його до іншої стіни і зник у дверній проймі з якої з’явився.
Наступного дня всі газети рясніли заголовками:
«Смерть Крушельницького пов’язують із нещодавнім витоком газу»
«Профспілка планує зареєструвати закон що забороняє використання людиноподібних машин на виробництві»
«Митрополит Евстафій прокоментував сталевих робітників: „Тільки Богу дозволено створювати за своєю подобою“»
«Загадкові сталеві фігури на факторії Крушельницького: язичницькі ідоли чи ненароджені над-люди? Коментар медіума»
«Головний інженер-дослідник концерну Крушельницького свідчив про невідому людину у сірому плащі та балаклаві, що стала причиною смерті магната»
Роман, журналіст «Часопису Нью-Львова», отримав доручення провести самостійне розслідування. Він відклав в бік свіжу пресу та відкинувся у кріслі. Його охопили спогади про події минулого місяця.
З Крушельницьким він вперше зустрівся на прес-конференції щодо витоку отруйного газу. Радоній — так називалася речовина, яку хімічний концерн Крушельницького інтенсивно досліджував зараз. Проблемою було що людина не могла витримати випари радонію, тому його робітники масово труїлися. Цього разу сталося більш серйозне: витік у житлові квартали.
— Пане мере, як ви прокоментуєте стан здоров’я постраждалих? — Роман мав блокнот та олівець напоготові, але мер Андрій Парковий вивернувся від прямої відповіді.
— Міська рада Нью-Львова у тісній кооперації з Концерном Крушельницького приймає всі можливі міри для усунення наслідків та для унеможливлення повторного витоку. — Мер потиснув руку Крушельницькому та попрямував до дверей у свій кабінет у ратуші. Магнат також не затримався і мовчки пробився крізь натовп журналістів до чорного Форда-Т.
Роман стояв осторонь натовпу, поряд із сумним доктором.
— Може ви прокоментуєте замість мера?
— На жаль, давати коментарі мені заборонено. — Доктор протягнув Романові візитівку, — В разі потреби заходьте на прийом. Я маю приватну практику.
Того вечора Роман зайшов до кімнати, що знімав у старому будинку біля вокзалу, присів на ліжко навпроти п’єца, потер руки та спрямував долоні до ще теплої кахлі. На сусідньому ліжку перевернувся з боку на бік сусід: хлопчина що торік тільки переїхав із села — здається, Сихова? — працювати на факторію. Сусід став щасливою знахідкою. Простий хлоп без коливань розповідав про все що бачив на заводі. Стратегічно розставляючи угукання та короткі питання, Роман дізнався дві важливі речі: що на завод можна потрапити не тільки через головний вхід, і що цих вихідних там буде відбуватися щось надзвичайне, бо нічну зміну відмінили. Як випускник кафедри журналістики університету Чупарського, Роман мав дізнатися що саме.
В суботу Роман вийшов за перших сутінок і кружляв містом аж доти поки не стемніло. Він озирнувся перш ніж заскочити у провулок за факторією. Нікого. Намагаючись не шуміти він відсунув люк і спустився у таємний хід. Внизу він запалив переносний гасовий ліхтар, прикрутивши гніт до мінімуму. Декілька поворотів вузьким коридором і він у дверей, крізь щілини котрих проступало світло. Він відставив ліхтар щоби його полум’я не помітили і обережно наблизив око до щілини.
Перед ним було високе прямокутне приміщення по периметру якого йшли металеві галереї. Двері за якими стояв Роман знаходилися посередині довшої стіни, на найвищому ярусі. Крізь щілину він бачив у центрі цеху металевий чан об’ємом як басейн. Навколо ємності стояли величезні, заввишки десь у два поверхи, сталеві робітники. У стіні ліворуч від Романа під стелею розташувалося велике вікно за товстим склом — там вже був сам Крушельницький і ще двоє: чоловік років тридцяти в білому халаті, про себе Роман назвав його «науковцем»; та охоронець з кобурою на стегні. Крушельницький присів на крісло і щось сказав до науковця, кивнувши головою. Той підійшов до пульту і посунув один з важелів.
У той самий момент сталеві фігури ідеально однаковими рухами ухопили чан і почали пересувати його у бік меншої ємності. Людині не під силу посунути таку масу, і навіть залізні роботарські руки (це слово, «роботарі», немов виринуло із Романової підсвідомості) поскрипували під вагою. Нарешті, вони посунули чан достатньо близько і без зупинки на відпочинок нахилили його. Дуже швидко рідина почала переливатися через край повз менший чан. Там, де вона потрапляла на підлогу, інтенсивно підіймалася жовта пара. Науковець за склом гарячково смикав важелі на пульті, але було запізно: роботарі нахилили чан занадто далеко і просто перевернули його. Пара заповнила приміщення і швидше ніж Роман встиг зрозуміти полилася крізь щілину в яку він дивився. Він відскочив, але коли пара дійшла до лампи що він залишив на підлозі, його оглушив вибух. У вухах дзвеніло, він намагався не дихати, але у легенях вже пекло, він закашлявся і провалився у темряву.
Дзвін далекої церкви... Так було в дитинстві. Вони жили на березі моря і вранці неділі він чув церковний дзвін. Мати будила його ласкаво погладжуючи по голові. Коли він переїхав до Києва вчитися, його іноді будив дзвін і йому здавалося що поряд море. Бо тільки ж поряд моря є церкви?..
Роман відкрив очі. Мати давно мертва. Її вбила аварія на заводі, яку списали на недбалість робітників. Він повернув голову і погляд вперся у гасову лампу, розірвану вибухом. Спробував піднятися і одразу впав на спину: всі м’язи пронизав біль. Нарешті, приклавши немалі зусилля він зміг вибратися назовні і пошкандибав до найближчої зупинки трамваю.
Трамвайну колію переобладнали із залізничної при відбудові Львова. Вона починалася у промисловому районі, обходила Кайзервальд і спускалася до Підзамче. Там вона перетинала залізницю, тому трамвай мав проблеми з регулярністю: треба було чекати якщо їде потяг. Так мало бути й сьогодні. Трамвай розігнався на спуску і наближався до рейкового стику. Роман задумливо дивився на дерева що проносилися за вікном і в долі секунди відчув що щось у цьому звичному краєвиді не так. Швидкість. Вони під’їжджають до Підзамче і мають уповільнюватися. Тільки він встиг про це подумати і розвернути голову у бік водія, як почув приголомшливий свисток паровоза і одразу після того підлога зникла з-під ніг.
Роман оглянувся навкруги. Кущі, дерева, крізь них він бачив станцію Підзамче, звідти бігли люди до з’їзду з Кайзервальда. Він обернувся у напрямку куди вони прямували і побачив повалений на бік паровоз із розтрощеною кабіною і на ньому зім’ятий та розбитий трамвай. Навколо розкидані тіла пасажирів.
Роман подивився на свої руки: жодної подряпини. Одежа розірвана: піджак можна викидати на смітник. В кишені він намацав візитівку: «Доктор Піддубний, вул. Жовківська, 25, Підзамче». Під прикриттям дерев він вийшов у сусідній провулок. Кілька кварталів до кабінету доктора Роман подолав без пригод.
— То який ваш діагноз? — Роман вдягав сорочку що лікар позичив йому поки той прибирав стетоскоп у стіл.
— Якби я бачив тільки результати експрес-аналізу, я би сказав що це сильне отруєння радонієвим газом. Але візуально це неможливо впізнати. У більшості людей отруєння радонієм викликало патології, але це не ваш випадок. Більш за те: ваша шкіра може миттєво затвердіти так що її не проріже навіть сталь; ваші кістки міцніші за адамант; ваші зір та слух можуть надзвичайно загострюватися. Схоже, що отруєння вплинуло на метаболізм адреналіну і спричинило ці побічні ефекти. В фізичному сенсі ви — над-людина. У духовному ж... Духовність ми залишимо філософам на кшталт герра Ніцше, та теологам як шановний митрополит Евстафій.
Він зробив паузу. Годинник в кабінеті доктора нестерпно голосно клацав маятником.
— Ви один з небагатьох чесних людей у цьому місті, Романе. Я бачив страшні наслідки отруєння газом з факторії, і потім я бачив як корумповані поліція та департамент здоров’я закрили на це очі.
Доктор блимнув, зняв окуляри та почав протирати їх полою медичного халату. Приглушеним голосом він продовжив:
— Моя племінниця постраждала від витоку. З того часу вона не піднімається з ліжка. Я нікому не повідомлю про ваш надзвичайний стан, не хочу наражати вас на небезпеку. Але обіцяйте мені, що ви використаєте свій інтелект та свою силу щоби винуватці масового отруєння були покарані.
Перед внутрішнім зором Романа постало таке ласкаве, таке вродливе обличчя його матері. Він рішуче підвівся та протягнув руку доктору:
— Обіцяю.
Вдома він дістав з шафи старомодний, поширеного колись фасону плащ, що він не носив із часів як навчався у Києві. Разом із ним на підлогу випала балаклава, яку подарував університетський викладач-англієць.
Увечері він вийшов з квартири, де сусід валявся на ліжку та гортав «Постріл на сходах». Замість іти вниз Роман пішов на горище, перевдягнувся у плащ і балаклаву та вийшов через чорний хід.
Люк у вже знайомому провулку був прикритий так само як Роман залишив його вчора. Роботарі як минулого разу стояли навколо чану. Поки що в цеху не було жодної людини. Роман легким дотиком розірвав замок та опинився на галереї що оточувала приміщення. Сходи були далеко, тому він ризикнув перевірити свої надздібності, з калатаючим серцем схопився рукою за поруччя та зістрибнув вниз. Приземлення не було м’яким, але він зміг відпружинити обома ногами та відкотився вбік, у напівтемряву під найнижчою галереєю. Нема часу чекати — треба вивести роботарів з ладу. Він підбіг до найближчого з них, ухопився за сталеву ногу та потягнув її у бік. Роботарь нахилився та почав повільно, з пришвидшенням, падати. Раптом, інші роботарі рушили у бік воріт — виходу з цеху. Роман впорався і з ними також. Падіння сталевих гігантів призвело до такого гуркоту, що майже закладало вуха. Спритно він піднявся на ту з металевих галерей що все ще стояла і побіг до оглядового майданчику. Коли він вибив двері, то побачив завмерлих на місці науковця, Крушельницього та зляканого охоронця, що спрямував на нього пістолет:
— Стій!